Предметні компетентності.

Історія:
Хронологічна
Просторова
Інформаційна
Логічна
Мовленнєва
Аксіологічна

Коноваленко Л. П.

Формування історичних та правових  предметних компетентностей.

        

1.Вступ.

    Місце кожної держави у світі, рівень життя її громадян дедалі менше за­лежать від запасів корисних ко­палин, сьогодні його визначають  рівень людського розвитку та інте­лектуалізація нації.                      Знання й ком­петентність стали найбільш цінни­ми товарами, серед яких важливе місце посіли історичні знання. Во­ни стали невід'ємною складовою освіти громадянина, необхідною умовою розбудови економічно міц­ної та вільної держави.

    Наприкінці ХХ століття людство вступило в якісно нову стадію свого розвитку, розпочалася епоха інформатизації, знань і технологій. Саме технології стають основною продуктивною  силою, формують економічну міць і конкурентоспроможність держави, визначають перспективи та місце нації в глобалізованому світі.

2. Сучасна педагогічна система. Завдання шкільної історичної освіти.

    Активізується роль освіти й науки в житті суспільства: віднині вони є основною та головною рушійною силою прогресу. Перед освітою України сьогодні постає двоєдине завдання: по-перше, формувати всебічно розвинену  особистість із високим рівнем інтелекту й духовності, із сучасним інноваційним типом мислення;  по-друге, виховати свідомого громадянина – патріота з широким європейським світоглядом і відкритістю  до світу.

             Сучасна система навчання- це певним чином організована взаємодія учителя й учнів, спрямована на засвоєння учнями змісту освіти для набуття ними певних  якостей особистості.

Історія як предмет є унікальною, бо впливає на формування системи мислення, надає можливість людині вільно пересуватися в історичному просторі, озброює її знанням істо­ричного досвіду, що в результаті дозволяє правильно оцінювати су­часні політичні й соціальні процеси. До того ж, історичні знання сприя­ють формуванню власної точки зору особи і, разом з тим, вчать цінувати й поважати думки інших.

Історичні дисципліни виховують та розвивають широту мислення, твор­чу уяву, толерантність, громадську активність особистості.

Таким чином, історична освіта пок­ликана готувати молодь до само­стійного життя у сповненому су­перечностей сучасному світі, ство­рити сприятливі умови для взаєморозуміння між людьми, що представляють різні культурні, ет­нічні й релігійні традиції, допомог­ти людині усвідомити себе не лише представником певної країни і ре­гіону, але й громадянином Європи та світу.

Державний стандарт базової та повної загальної середньої освіти зазначає: «Метою освітньої галузі «Суспільствознавство», що складається з історичного та суспільствознавчого компонентів, є забезпечення розвитку учня як особистості, що керується гуманістичними нормами і цінностями, усвідомлює себе громадянином України та успішно самореалізується в сучасному українському суспільстві».

 

Завданнями освітньої галузі є:

¾  забезпечення реалізації можливостей розвитку учня як вільної особистості, здатної за допомогою набутих ключових та галузевих компетентностей ефективно самореалізовуватися в сучасному багатоманітному глобалізованому світі та брати участь у житті демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства, вчитися протягом усього життя;

¾  розвиток інтелекту дитини, її критичного та творчого мислення, визначення нею власної ідентичності як особистості, громадянина, члена родини, етнічної, релігійної, регіональної та локальної спільноти;

¾  формування в учнів почуття власної гідності, поваги до прав людини, гуманістичних традицій та загальнолюдських цінностей, здатності формувати власну етичну позицію та дотримуватися правил соціально відповідальної поведінки.

Метою навчання історії, як зазначено в Держстандарті, є «формування в учнів ідентичності та почуття особистої гідності в результаті осмислення соціального та морального досвіду  минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу».(схема)

 Програма для загальноосвітніх навчальних закладів історії України, всесвітньої історії (5–11 класів) має конкретизувати завдання, визначені Державним стандартом.

  Учитель конкретизує цілі шкільної історичної освіти для конкретних курсів, навчальних тем і окремих уроків залежно від особливостей  учнів класу, власних здібностей, змісту навчального матеріалу, уміння якісно здійснювати структурнофункціональний аналіз навчального матеріалу та наявних засобів навчання.

    Схема - складові співпраці    «Учитель-учень».

    Процес навчання зорієнтований на кінцевий результат, у відповідному рівні якого зацікавлені  й педагог, і учень.  Проте на особистісний характер  інтересів учасників навчального процесу впливають різні чинники.

Фактори впливу мотивації учасників навчального процесу на кінцевий результат

Учень

Вчитель

·        Особиста зацікавленість навчальним предметом; ·        ставлення близьких йому людей до його результатів навчання; ·        вплив результатів навчання на майбутню кар'єру; ·        складність засвоєння предмета; ·        ресурс часу, який він відводить на виконання навчальних завдань; ·        особливості мікроклімату в класному колективі (щодо престижності бути успішним); ·        особисте ставлення до педагога.

·        Професійна компетентність; ·        професійні інтереси педагога; ·        соціальна значимість сус-пільних дисциплін, їх наукове, навчально-виховне та прикладне значення; ·        IQ учня та його особисте сприйняття предмета навчання; ·        можливість впливу на вибір учнем майбутньої професії; ·        суспільне визнання та суспільна оцінка результатів навчання.

    Результатом навчання стають набуті учнями вміння та навички, досвід різних видів діяльності, знання, ціннісні орієнтири.

             У своїй сукупності вони складають набір компетентностей.

      Новий образ учителя-суспільствознавця  підвищує його відповідальність перед суспільством і державою, роль у навчально-виховному процесі.

    «Фахова компетентність»– сукупність особистісних рис, теоретичних знань, досвіду роботи педагога, що забезпечує ефективність і результативність його діяльності, передбачає високий рівень професійної майстерності й гарантує якісну реалізацію вимог Державного стандарту та відповідних навчальних програм.

РИСИ СУЧАСНОГО ПЕДАГОГА-ІСТОРИКА

1.     Державницька свідомість. У непростих сучасних вимогах трансформації українського суспільства від тоталітаризму до  демократії, правової держави, громадянського суспільства вчитель історії є провідником  державницьких ідей.

2.     Професійна та фахова компетентність. Цей аспект охоплює дві сторони питання: вільне володіння історичним теоретичним матеріалом, постійне вдосконалення  знань та оволодіння сучасними педагогічними технологіями, упровадження  в освітній процес  тих інновацій, які сприятимуть високій результативності навчання і виховання учнівської молоді. Перебуваючи у постійному пошуку, учитель історії конструює оригінальні методичні прийоми, створює власну педагогічну лабораторію.

3.     Гуманістична спрямованість викладання: у центрі  історичних подій – не партії, класи, рухи, а конкретні люди з конкретними  життєвими потребами, духовними цінностями, моральними нормами.

4.     Демократизм. Сучасний освітній процес дає можливість кожному педагогу не лише сприймати, а й усебічно підтримувати право кожного учня на власне бачення, розуміння та оцінку історичних подій, явищ фактів, яке може відрізнятися від позиції педагога, авторів підручників. Історичний плюралізм, багато перспективність і багатоманітність – основа сучасної  методики викладання суспільних дисциплін.

5.     Особиста культура педагога. Справжній учитель завжди бачить у своєму вихованцю особистість. Відкритість, щира увага вчителя до  внутрішнього світу учнів, розуміння їхніх поглядів сприяють формуванню поваги і довіри до педагога. Сучасний педагог організовує навчальний процес на основі педагогіки співпраці.

.

3. Перехід від традиційного навчання до компетентнісно- спрямованого.

      Традиційному навчанню притаманні:

предметна зорієнтованість освіти, яка виявляється у спрямованості навчання на засвоєння учнями знань із конкретних навчальних предметів і формування стандартного набору вмінь та навичок;

 погляд на навчання як на взаємозв’язок двох автономних діяльностей:  діяльності вчителя та навчально-пізнавальної діяльності учня.

Виходячи із цього, вчителі виступають суб’єктами процесу навчання, а учні — об’єктами.

Компетентнісний підхід активно досліджується у вітчизняному та зарубіжному науково-педагогічному просторі.

   Загальні теоретичні положення щодо реалізації компетентнісного підходу в освіті розглядаються у роботах Н. Бібік, О. Бондаревської, І. Єрмакова, І. Зимньої, О. Локшиної, О. Овчарук, О. Пометун, О. Савченко, В. Сєрікова, Л. Сохань, О. Сухомлинської, Л. Хоружої, А. Хуторського.                                                       Окремі питання методики формування предметних компетенцій учнів розглядаються у працях К. Баханова, О. Кучер, А. Старєвої, І. Родигіної, Г. Фреймана, С. Шишова.

    Питання змісту та організації шкільної історичної освіти на основі компетентнісного підходу, формування предметно-історичних компетенцій учнів досліджують К. Баханов, А. Булда, Т. Ладиченко, О. Турянська, О. Удод та ін.

   У посібнику «Методика навчання історії в школі» автори О. Пометун і Г. Фрейман відзначають рівні вимірювання результатів навчання.:

– «Результати навчання, що досягаються на одному уроці, на багатьох уроках, при вивченні теми, розділу, навчального курсу, всіх курсів історії в школі можуть вимірюватись рівнем:

Ø     історичної освіченості учня;

Ø     сформованості історичної свідомості учнів;

Ø     розвитку пізнавальних можливостей школярів;

Ø     розвитку ключових та предметних компетентностей учнів;

Ø     вихованості й загальної культури особистості».

    Компетентнісний підхід полягає у спрямуванні навчального процесу на набуття учнями важливих компетенцій, тобто загальних здатностей особистості виконувати певний вид  діяльності.

4. Дифініції.   Види компетентностей.

        Компетéнтність — проінформованість, обізнаність, авторитетність.

Компетентність у перекладі з латинської competentia означає коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання та досвід.

     У даний час існує ряд спроб визначити поняття «компетентність» з освітньої точки зору. Наприклад, на нараді концептуальної групи проекту «Стандарт загальної освіти» сформульоване таке робоче визначення поняття «компетентність»: «Готовність учня використовувати засвоєні знання, навчальні вміння та навички, а також способи діяльності в житті для рішення практичних і теоретичних задач».

     Компетенція - наперед задана соціальна вимога (норма) до освітньої підготовки учня, необхідної для його якісної продуктивної діяльності в певній сфері.

    Компетентність - оволодіння, володіння учня відповідною компетенцією, що включає його особистісне ставлення до неї та предмета діяльності.      Компетентність - особистісна якість (сукупність якостей) учня, що вже відбулась, і мінімальний досвід діяльності в заданій сфері.

    

       Компетентність базується на знаннях, досвіді, цінностях,набутих завдяки навчанню, та є показником успішності останнього.

     Таким чином, відповідність загальної здатності учнів виконувати певну діяльність тим вимогам, які висуваються до її виконання, є ступенем компетентності учня.

     Варто сказати, що не існує єдиного узгодженого визначення та переліку ключових компетентностей. Оскільки компетентності - це насамперед замовлення суспільства на підготовку його громадян, такий перелік багато в чому визначається узгодженою позицією соціуму в певній країні або регіоні. Досягти такого узгодження вдається не завжди.

І. Ключові.

На підставі міжнародних та національних досліджень в Україні виокремлено п'ять наскрізних ключових компетентностей:

    1. Уміння вчитися - передбачає формування індивідуального досвіду участі школяра в навчальному процесі, вміння, бажання організувати свою працю для досягнення успішного результату; оволодіння вміннями та навичками саморозвитку, самоаналізу, самоконтролю та самооцінки.

  2.  Здоров'язбережувальна компетентність - пов'язана з готовністю вести здоровий спосіб життя у фізичній, соціальній, психічній та духовній сферах.

   3. Загальнокультурна (комунікативна) компетентність - передбачає опанування спілкуванням у сфері культурних, мовних, релігійних відносин; здатність цінувати найважливіші досягнення національної, європейської та світової культур.

   4. Соціально-трудова компетентність - пов'язана з готовністю робити свідомий вибір, орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя; оволодіння етикою громадянських стосунків, навичками соціальної активності, функціональної грамотності; уміння організувати власну трудову та підприємницьку діяльності; оцінювати власні професійні можливості, здатність співвідносити їх із потребами ринку праці.

   5. Інформаційна компетентність - передбачає оволодіння новими інформаційними технологіями, уміннями відбирати, аналізувати, оцінювати інформацію, систематизувати її; використовувати джерела інформації для власного розвитку.

ІІ. Загальнопредметні — належать до певних навчальних предметів та освітніх галузей (наприклад, галузі «Суспільствознавство»);

ІІІ. Предметні (спеціальні) — більш конкретні стосовно двох  перших рівнів, мають детальний опис і можливості формування в рамках навчального предмета (історії). До них належать просторові, хронологічні, інформаційні, логічні,мовленнєві та аксіологічні компетенції. 

Класифікація основних історико-предметних компетентностей учнів.

•         Хронологічні

•         Просторові

•         Інформаційні

•         Мовленнєві

•         Логічні

•         Аксіологічні

1. Хронологічна

•         передбачає вміння учнів орієнтуватися в історичному часі:

•          розглядати суспільні явища в розвитку та в конкретно-історичних умовах певного часу;

•         співвідносити історичні події, явища з періодами, орієнтуватися в науковій періодизації історії;

•          використовувати періодизацію як спосіб пізнання історичного процесу.

2. Просторова

•         передбачає вміння учнів орієнтуватися в історичному просторі:

•         співвідносити розвиток історичних явищ і процесів з географічним положенням країн та природними умовами;

•         користуючись картою, пояснювати причини і наслідки історичних подій, процесів вітчизняної та всесвітньої історії, основні тенденції  розвитку міжнародних відносин;

•         характеризувати, спираючись на карту,

•         історичний процес та його регіональні особливості.

4.  Мовленнєва

•         передбачає вміння учнів будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних фактів, історичних постатей та історичної теорії:

•         реконструювати образи минулого у словесній формі у вигляді опису, оповідання, образної характеристики;

•          викладати історичні поняття, зв’язки і тенденції історичного розвитку застосовуючи пояснення, доведення, міркування, узагальнюючу характеристику.

5. Інформаційна

•         передбачає вміння учнів працювати з джерелами історичної інформації:

•         користуватися довідковою літературою, Інтернетом тощо для самостійного пошуку інформації;

•         систематизувати історичну інформацію, складаючи таблиці , схеми, різні типи планів;

•         самостійно інтерпретувати зміст історичних джерел;

•         виявляти різні точки зору, визнавати і сприймати таку різноманітність;

•         критично аналізувати, порівнювати та оцінювати історичні джерела, виявляти тенденційну інформацію й пояснювати її необ’єктивність.

6. Аксіологічна

•         передбачає вміння учнів формулювати оцінки і версії історичного руху й розвитку:

•         порівнювати й оцінювати факти та діяльність історичних осіб з позиції загальнолюдських та національних цінностей, визначати власну позицію щодо суперечливих питань історії;

•         виявляти інтереси, потреби, протиріччя в позиціях соціальних груп і окремих осіб та їх роль в історичному процесі, тенденції і напрями історичного розвитку;

•         оцінювати різні версії й думки про минулі історичні події, визнаючи, що деякі джерела можуть бути необ’єктивними.

 

   У школі сьогодні особлива увага надається формуванню правових компетентностей учнів, адже правова освіта є одним з найважливіших чинників розвитку особистості, становлення громадянського суспільства і демократичної правової держави, умовою формування  правосвідомості громадянина.

   

Аксіологічно-правова- через висловлювання відношення, власної позиції щодо функції права у суспільстві, правомірної та неправомірної поведінки, юридичної відповідальності за правопорушення, визначення чеснот громадянина правової демократичної держави.

Логічна - через визначення окремих ознак правових понять, формулювання їх визначення, виділення основних складових правових явищ та фактів, побудову структурно-логічних схем;

Юридично-мовленнєва

через характеристику правових явищ (правомірної та неправомірної поведінки), обговорення їх у групі та представлення власної позиції, обґрунтування її,  інсценівки правових ситуацій;

Інформаційно-правова

 уміння учнів працювати з джерелами юридичної інформації, аналізувати нормативно-правові акти, користуватись довідковою літературою, Інтернетом для самостійного пошуку інформації.

Практико-орієнтована  через співставлення власного уявлення про правове явище та витягом з НПА, наведення прикладів, що конкретизують правове положення, застосування теоретичних знань для аналізу ситуативних задач